КНУ імені Тараса Шевченка — 185
Сьогодні, інформуючи світ про Київський національний університет імені Тараса Шевченка, ми цілком заслужено вказуємо на його розгалужену структуру, високі рейтинги в міжнародних агенціях з оцінювання якості вищої освіти, унікальні лабораторії, цікаві музейні колекції тощо. Проте далекого 1834 року нині провідний український університет починав своє буття з доволі скромних організаційних форм.
Навчання в нововідкритому університеті розпочалося 28 серпня (за старим стилем) 1834 року. Згідно зі статутом 1833-го, в університеті св. Володимира передбачалося створити два факультети — філософський (у складі двох відділень) і юридичний. До складу Першого (історико-філологічного) відділення філософського факультету входили кафедри: філософії; грецької словесності та древності; римської словесності та древності; російської словесності; всесвітньої та російської історії. У складі Другого (фізико-математичного й природничого) відділення відкрили кафедри чистої і прикладної математики, астрономії, фізики та фізичної гео-графії, хімії, мінералогії та геогнозії, ботаніки, зоології, технології, сільського господарства, лісознавства й архітектури.
Кафедральна структура юридичного факультету на 1833 рік ще не була розроблена і в статуті лише зазначалося, що на юридичному факультеті передбачається викладання: «1. Загального систематичного огляду законознавства, або так звана Енциклопедія права. 2. Основні Закони та Установи Російської Імперії, Закони про становище людей у державі. 3. Російські цивільні Закони, як загальні, так і особливі. 4. Російські кримінальні Закони. 5. Закони Благочинності. 6.
Закони про державні повинності й фінанси. 7. Римське законодавство у поєднанні з його внутрішньою і зовнішньою історією».
До осені 1834 року готовий для початку роботи (тобто повністю укомплектований професорськими кадрами) був лише філософський факультет, на двох відділеннях якого, власне, й розпочалося навчання. Наступного року розгорнув свою діяльність також і юридичний факультет.
Першого навчального року до університету зарахували 62 студентів (28 православного і 34 католицького віросповідання). Абсолютна більшість із них (57 осіб) належали до дворянства. На філософський факультет записалися 27 студентів (13 — на першому відділенні і 14 — на другому), а на юридичний — 36.
«Коротка інформація про стан університету св. Володимира», вміщена в третьому числі «Журналу Міністерства народної освіти» за 1834 рік, фіксує скромні «стартові можливості» університету, з якими він зробив свої перші кроки. Згідно з цим документом, улітку 1834-го в навчальному закладі працювали двоє професорів догматичної і моральної теології, церковної історії та церковного права — доктор богослов’я протоієрей І. Скворцов (викладав студентам православного віро-
сповідання) і магістр, ксьондз Ю. Ходикевич (викладав студентам католицького віросповідання), які забезпечували викладання всіх релігійно-церковних дисциплін в університеті і не належали до жодного відділення єдиного тоді філософського факультету.
Натомість на історико-філологічному (першому) відділенні філософського факультету професорували: декан відділення і ректор університету ординарний професор М. Максимович (викладач російської словесності, випускник Московського університету), ординарний професор М. Якубович (викладач римської словесності і древностей, випускник Віленського університету), екстраординарний професор В. Цих (викладач загальної історії, освіту отримав у Харківському університеті), ад’юнкт Й. Корженевський (викладач древньої словесності і древностей, освіту отримав у Варшавському університеті). Із названих чотирьох осіб, які свого часу здобували освіту в чотирьох різних університетах — Москви, Вільна, Варшави і Харкова — почалася робота на історико-філологічному відділенні філософського факультету, «спадкоємцями» якого сьогодні є факультети філософський, історичний, психології, соціології та інститути філології, журналістики й міжнародних відносин Київського університету.
Так само мініатюрним, за нинішніми мірками, було друге (фізико-математичне й природниче) відділення філософського факультету. На ньому навчали студентів ординарний професор С. Вижевський (викладач вищої математики, декан відділення, освіту здобув у Віленському університеті), ординарний професор В. Бессер (викладач ботаніки, доктор медицини, випускник Краківської академії), ординарний професор С. Зенович (викладач хімії, вихованець Віленського університету), ординарний професор Г. Абламович (викладач фізики та фізичної географії, навчався у Віленському та Паризькому університетах), ординарний професор Ф. Мєхович (викладач архітектури, штатний архітектор університету й Київського навчального округу, випускник політехнічної школи Парижа), ад’юнкт А. Андржейовський (викладач зоології, вихованець Волинської гімназії), ад’юнкт Г. Гречина (викладач чистої математики, вихованець Віленського університету).
Фактично перераховані вище семеро педагогів започаткували викладання на другому відділенні філософського факультету, спадкоємцями якого сьогодні цілком справедливо вважаються всі технічні і природничі факультети та інститути університету.
У «Короткій інформації про стан університету св. Володимира» також містяться згадки про вчителя малювання Б. Клембовського і лекторів (викладачів) іноземних мов: А. Плансона (французька), А. Лідля (німецька), Й. Микульського (польська).
Автор документа сумлінно перераховує адміністрацію (чиновників) університету: «Інспектор студентів, полковник Люце, синдик — Петров, радник правління — Козачинський; помічники інспектора студентів, титулярний радник Фішер і штабс-капітан Любимов; бібліотекар, колезький асесор Ярковський; лікар, колезький асесор Маєвський; секретар ради, колезький секретар Черемісінов; секретар правління, титулярний радник Волошинський; екзекутор, майор Шишкін; касир, титулярний радник Кручковський; бухгалтер Янушевський».
Отже, на момент початку навчання в університеті викладали 17 осіб, а адміністративні функції виконували 12 чиновників.
Досить компактні були «допоміжні» підрозділи нового закладу вищої освіти. Так, університетська бібліотека, згідно з «Короткою інформацією», налічувала 34 тисячі 587 томів, з яких 230 томів були «свіжими» придбаннями,
5 книжок — пожертвами, а решта — перевезеними до Києва з ліцейської бібліотеки. Мінералогічний кабінет налічував 15 тисяч 869 одиниць зберігання, з яких 1822 предмети було передано меценатами напередодні відкриття Київського університету.
Не без гордості автор матеріалу в міністерському журналі повідомляв про багаті колекції зоологічного кабінету (12 тисяч 399 одиниць зберігання) та ботанічного саду (14797 видів і підвидів рослин). Фізичний кабінет диспонував 264 предметами, а в «хімічному зібранні — 540 апаратів і матеріалів та 660 штук посуди».
8 тисяч 636 древніх і 9 тисяч 406 нових монет та медалей становили фонди знаменитого університетського мінц-кабінету, який, за словами відомого дослідника історії Київського університету В. Шульгина, був «однією із найпрекрасніших його колекцій».
У кабінеті механіки налічувалося 418 моделей і машин, а також 1665 малюнків архітектури. 400 одиниць зберігання перебувало в університетському кабінеті живопису.
Перераховані вище «ресурси» становили «матеріальну», видиму частину університету св. Володимира. Однак поряд із матеріальним буттям університет перші роки свого існування провів у специфічній «духовній атмосфері» імперії Романових доби правління Миколи І. Бажаючи перетворити Київський університет на форпост російського самодержавства й інструмент русифікації «Південно-західного краю», уряд особливо ретельно наглядав за «політичною благонадійністю» студентів і викладачів у Києві. З моменту відкриття освітнього закладу попечитель навчального округу Брадке наказував ректору: «мати ретельний, але таємний нагляд за викладанням університетських лекцій», щоб у їхній зміст не міг «вкрастися хибний напрям, що протидіє вірі, моралі, покірності владі, і збудження любові до якоїсь там вітчизни, що відокремлюється помилковими думками від спільної вітчизни».
Однак, попри всі заходи уряду, в університеті св. Володимира з перших років існування зародився опозиційний рух, який спочатку мав майже винятково польський національний характер. Так, викриття в 1838 році в стінах університету польського таємного товариства призвело до рішення тимчасово закрити Київський університет. Читання лекцій було зупинено на рік, а студентів (майже 190 осіб) частково розосередили по інших університетах імперії або змусили стати чиновниками найнижчих рангів (30 осіб). Частину викладачів-поляків також перевели на роботу до університетів Харкова і Москви.
Щойно восени 1840 року опальний університет повноцінно відновив свою роботу, як його структуру було змінено. Міністр освіти С. Уваров задумав додати до двох уже наявних в університеті св. Володимира факультетів третій — медичний, сформувавши його на базі зачиненої Віленської медико-хірургічної академії. До Києва почали поступово перевозити господарство академії, яке включало клініки акушерства, хірургії й терапії, лікарню для студентів і співробітників, ветеринарну лікарню, анатомічний, хімічний, фізичний, зоологічний та інші кабінети, ботанічний сад, аптеку, бібліотеку (20 тисяч книжок) тощо.
Процес «передислокації» академії розтягнувся на декілька років. Попри його незавершеність, у 1841-му в університеті св. Володимира було відкрито новий медичний факультет на чолі з енергійним професором В. Карава-
євим.
Однак повноцінному розвитку Київського університету в перші роки його існування, крім політичних чинників, заважала також відсутність власного достойного приміщення і необхідність орендувати чужі будівлі. Перевезений до міста Волинський ліцей вирішили тимчасово розмістити в приватних приміщеннях на Печерську. Найбільшим із орендованих будинків, був двоповерховий кам’яний дім капітана Корта, який розташовувався на території нинішнього Маріїнського парку. Також у тимчасове використання ліцеєм (потім і університетом) було передано частину будинку підполковника Самойловича, будинок удови купця Бухтеєва, будинок дружини купця Іванського, дім священика Ботвинського, будинки генерал-майора Ахта і чиновника Семенюти.
Як бачимо, все майно й адміністративні служби ліцею, а потім університету, виявилися розкиданими по Печерську. За таких умов було цілком зрозуміло, що питання власної будівлі є питанням виживання молодого університету. Тому вже на межі 1833—1834 років Міністерство народної освіти звернулося до Академії мистецтв із проханням оголосити конкурс на підготовку проекту будівлі Київського університету, що й було зроблено 25 січня 1834 року.
Первісно планувалося, що проектні роботи завершаться до травня 1834 року, щоб улітку можна було розпочати його будівництво. Однак четверо професорів-конкурсантів — А. Мельников, В. Беретті, О. Брюллов і К. Тон — одностайно заявили, що потребують на підготовку креслень не менш як 6—8 місяців. Відтак терміни продовжили до липня, а згодом і до вересня 1834 року. Коли ж у вересні 1834-го до учасників конкурсу надійшли запити про стан їхньої роботи, то конференц-секретар Академії отримав відверто песимістичні відповіді. Лише в першій половині січні 1835 року проекти Брюллова, Мельникова і Тона було подано до Міністерства народної освіти, а 21 січня 1835 року їх «наздогнав» і проект, запропонований Беретті.
Після міністерської експертизи 15 квітня 1835 року саме академікові архітектури Вікентію Беретті було доручено складати кошторис на будівництво головного корпусу Київського університету. Також Міністерство народної освіти вимагало, щоб Беретті весь час перебував на місці будівництва й особисто здійснював за ним нагляд. Така умова змусила Вікентія Івановича протягом п’яти місяців полагодити свої справи в Петербурзі і виїхати до Києва у вересні 1835 року. До міста Беретті прибув у супроводі свого учня архітектора П. Спарро. Майже два роки Беретті і Спарро шукали місце для будівництва корпусу і проводили підготовчі роботи. Місце під будівництво обрали на горі між сучасними Бессарабською площею і площею Перемоги. У ті роки це була околиця Києва, оточена пустирями та чагарниками.
31 липня 1837 року відбулось урочисте закладення будівлі університету.
Церемонія проходила в присутності всіх професорів і студентів, учителів і гімназистів Києва, найвищого духовенства, воєнного губернатора, київського дворянства та найзаможнішого купецтва. В основу університетського корпусу (в лівому передньому кутку) було закладено платинову медаль, спеціально викарбувану на честь початку будівництва Київського університету, мідну меморіальну дошку, камінь з фундаменту Десятинної церкви, а також зразки найновіших монет із платини, золота й срібла.
Будівельні роботи здійснювалися повні п’ять років — від липня 1837-го по липень 1842-го, після чого університет переселився до свого приміщення. Залишилося єдине питання: в який колір пофарбувати найбільшу будівлю тодішнього Києва. Вікентій Беретті пропонував використовувати жовту і білу барви. Однак із Петербурга надійшов наказ від міністра освіти (який посилався на волю імператора) — пофарбувати університет таким кольором, яким у ті часи був пофарбований Зимовий палац, тобто «під дикий камінь». У наказі зазначалося, що «Такий колір, який приглушує будь-яку надмірну яскравість, є найбільш пристойним для великої будівлі». Так університет отримав свій темно-теракотовий колір, за яким у народі одразу закріпилася назва «червоний».
Перехід університету св. Володимира до власного приміщення і прийняття в 1842 році нового статуту дали змогу істотно розбудувати кафедральну систему, збільшивши кількість кафедр із 20 до 37.
До університету прийшли нові неординарні викладачі, в його приміщеннях знайшли прихисток усі науково-дослідні установи міста, тож він остаточно перетворився на головний інтелектуальний осередок давньої української столиці. Поява нових людей, швидкий розвиток науки, формування прогресивних ідейних течій привели до того, що російському царизму не вдалося втримати університетське життя в казенних рамках імперської ідеології. Тож не дивно, що саме в легендарних «червоних» стінах народились політичні мрії кирило-мефодіївців, що в них молодий Кобзар співав свої вірші студентам, що в університеті постали перші українські недільні школи, що в його аудиторіях творили візію нової України «громадівці», що з його студентських лав вийшли мало не всі знакові постаті українського життя ХІХ і ХХ століть. Університет творив українську історію, зростав разом з Україною, крок за кроком долаючи шлях від російського ідеологічного форпосту в далекій імперській провінції до першого університету молодої держави.
Іван ПАТРИЛЯК, доктор історичних наук, професор кафедри історії світового українства, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Фото Юрія Перебаєва.
